Рівненський бізнесмен Олег Червонюк: «Все починається зі стимулу»

«Роздягнути» до формату «BEZкраватки» власника Рівненського льонокомбінату Олега Червонюка було майже неможливо. Як і неможливо уявити шлях від не дозволеного собі чаю в пластиковому стаканчику вночі на холодному вокзалі до прибуткового підприємства, що сьогодні стало осередком легкої промисловості в Рівному. «Ми не будемо говорити про льонокомбінат» – було моєю першою фразою діалогу з Олегом Казимировичем. Будемо говорити про життя. Самонадіяно. Ще не знала, що виробництво і є життям для цієї людини. Бо, мабуть, у кожного був момент, коли чай у пластиковому стаканчику надто дорогий. На вокзалі. Питання тільки – хто якою колією поїхав…

 Про перемоги

V: Отже, ми не будемо говорити про політику. Не будемо говорити про льонокомбінат. Про що говоритемемо з Вами?

 О. Ч.:  Це, мабуть, найскладніше запитання, тому що моє підприємство – це 95 відсотків мого часу. Ще 5 відсотків – політика, яка для мене насамперед є інструментом економічного розвитку держави. Тому ці речі нерозривні. Складно буде говорити про щось інше. Я живу в Рівному вже понад 6 років, тільки у вихідні буваю вдома. Тому 24 години на добу я зайнятий виробництвом.

 V: Це правда, що в усіх людей, які чогось досягли в цьому житті, має бути втомлений погляд?

 О.Ч.: Із власного досвіду скажу, якщо людина успішна – не в матеріальному стані, а в досягненні певних професійних якостей, – як правило, це результат наполегливої праці. Коли людина багато працює, поєднує фізичну і розумову працю. Відповідно – людина замислюється, думає, і так як очі – це дзеркало душі, відповідно в неї втомлений погляд…

 V: За характером  – Ви переможець?

О.Ч.: У Вас складні запитання. Давно не чув складних запитань… Мабуть, краще запитати в моєї дружини, в моїх працівників, – який я за характером. Сам я думаю, що в мене дуже спокійний характер, але я не люблю, коли до мене приходить хтось додому і намагається встановити свої порядки. Я дуже люблю гостей, але не люблю, коли ці гості починають вилазити на голову і розповідають, як тобі хазяйнувати у себе в будинку. Тому дуже специфічно ставлюся до всіх перевіряючих і контролюючих органів. До тих пір, поки вони поводять себе як чемні виховані люди – я теж з ними чемний і вихований – навіть трохи зам’який. Як тільки я відчуваю, що це прийшли люди не з добрими намірами, відповідно, мені дуже легко перейти до іншого виміру – викинути з оселі, підприємства.

 V: А сам факт перемоги – Ви любите перемагати?

О.Ч.: Я люблю досягати поставленої мети. Ні в промисловості ні в економіці не можна досягти повної перемоги. Врешті-решт, це не потрібно і не вигідно нікому, тому що ринок – це коли є конкурентне середовище, коли є багато виробників, які стимулюють один одного. Конкуренція – це стимул для розвитку. У будь-якій сфері.

 V:  Що важливіше – стратегія чи стимул? Що відіграє більшу роль у досягненні мети для Вас конкретно?

 О.Ч.: Однозначно, спочатку має бути стимул. Стратегія  – це план. Він виникає тільки після того, якщо є якийсь стимул. Наприклад, стимул забезпечити свою кохану дружину чи кохану людину, забезпечити своїх дітей.

 V: Можу зараз погратися із фразю «кохану дружину чи кохану людину», але з толерантних міркувань не зроблю цього.

О.Ч.: Я не говорив зараз конкретно про себе. Це залежить від людини. Думаю, для чоловіка – це головне. Така психологія справжнього чоловіка. Він повинен робити все для того, щоб забезпечувати свою родину або близьких людей. У жінок інший стимул – вони думають перш за все про своїх дітей. Це природньо.

 Про жінок. Гордість. І чай у пластиковому стаканчику

 V: У Вас закладена повага до жінки. До української жінки. Це виховання, чи Ви самі до цього дійшли?

О.Ч.: Взагалі я – націоналіст. І це не стільки виховання, скільки власний досвід, здобутий переважно за кордоном, у різних країнах, у різний час. Відтоді, коли я лише почав свій бізнес, торгував і збирав по копійці, і дотепер, коли я купую європейське обладнання для свого підприємства. Всі ці роки я дивився на ті самі речі з різних точок зору. Пам’ятаю такий випадок: колись я був у Польщі на початку своєї підприємницької діяльності зі своїм другом. У нас не було можливості десь переночувати, ми чекали на вокзалі – десь о четвертій ночі мав бути потяг. Було холодно, і там продавали чай у пластикових стаканчиках. Цей чай коштував півдолара  – це були шалені гроші для мене, і я не міг собі його дозволити. Для мого друга це була реальніша сума – він був більш успішним – але він теж не купив.

 V: Із солідарності?

О.Ч.: Не знаю…

 V: Скільки часу пройшло з того моменту?

О.Ч.: Років 20…Я пам’ятаю ціну цього чаю. І потім пам’ятаю, що був період, коли наші колеги в дьюті-фрі купували каву за три долара. Це були божевільні гроші на той час. Тоді для мене це виглядало як транжирство. Крок за кроком змінюються погляди, ставлення до речей.

V: Що змінилося з того моменту, відколи чай у пластиковому стаканчику був для Вас надто дорогим, і зараз – коли Ви перейшли на інший соціальний рівень? Особисто у Вас щось змінилось всередині? Чи змінилися люди, з якими Ви спілкуєтесь, сприйняття речей, цінності?

О.Ч.: Безумовно, люди навколо мене за ці роки змінилися. Але водночас поруч залишилися ті, з ким я тоді спілкувався, залишився хлопець, з яким я не купив тоді чай,  – це мій друг.

З’явилися й інші люди. Переважно вони пройшли ту саму школу і такі ж етапи розвитку. У Хмельницькому, звідки я родом, це поширена історія – там багато таких людей. Вони починали з нічого, заробляли гроші, створювали підприємства і ставали успішними. І кожен з них зараз на певному етапі. Наприклад, гарний приклад успішного виробництва – підприємство «Карат» –  випуск і експорт килимів. А людина просто возила килими в свій час і торгувала на базарі. Я був краще знайомий з його конкурентами, говорив їм: для чого ви возите ці килими – створюйте виробництво. «Та ні, – Бельгія – з ними неможливо конкурувати…», – відповідали. Зараз вони залишилися на тому ж рівні – торгують килимами… Я теж починав з того, що торгував зубною пастою – купував 2 ящики по п’ятдесят доларів і продавав їх у Хмельницькому просто з коробок, з асфальту.

 V: Як для хмельниччанина, Ви досить тісно увійшли в історію Рівного.

О.Ч.: Так, і ще тісніше увійду!!!

 V: Та Ви що?

О.Ч.: Так, треба все об’єктивно оцінювати – наша економіка і наше життя створене з об’єктивних реалій. Не з фантазій письменників чи таких самих фантазій політиків, – із реалій. Для мене місто Рівне стало справжнім подарунком у житті. Я знайшов тут занепале підприємство, у яке вклав усю душу та багато праці ті продовжу вкладати. Я хочу, щоб на льонокомбінаті працювало 2 тисячі людей, – і я це зроблю. Сьогодні Рівне є центром легкої промисловості, про що два роки тому я говорив тільки в планах. Рівняни, на жаль, дуже в’яло реагують на можливості – адже можна відкривати свої швейні цехи і працювати, маючи сировинну базу. Однак, думаю, з часом реакція буде – така реальна практика. Гадаю, що через років десять хтось відкриє абсолютно аналогічне виробництво, таке, як у нас на Льонокомбінаті. А може й не одне.

 V: Можете  назвати три моменти у Вашому житті, за які Ви зараз відчуваєте гордість?

О.Ч.: Я відчуваю гордість за свого сина, тому що він вступив на безкоштовне навчання до Німеччини, де, як розумієте, не практикується система хабарів.

Другий – мабуть, у мене був такий момент у житті – під підприємство «Едельвейс», що зараз у Хмельницькому, я придбав приміщення майже 14 000 кв.м. На момент купівлі мені потрібно було всього 1000 кв.м. Я думав, що для того, щоб заповнити його обладнанням, прийдеться працювати все життя. Але я це зробив за 10 років. І пишаюся цим. Саме це підприємство заробило кошти, щоб відновити Рівненський льонокомбінат.

Третій – три роки кожен тиждень я возив гроші з Хмельницького до Рівного… На третій рік у мене починався стрес – тому що три роки у дружини (директор підприємства «Едельвейс», – авт.) брати гроші, – як для чоловіка…

 V: А Ви підкаблучник? Олеже Казимировичу, зізнайтесь – Ви вважаєте себе підкаблучником?

О.Ч.: Ну, всі підприємства і торгівлю, які є в Хмельницькому, засновував я – а потім передавав у керівництво своїй дружині…

 V: Ні, Ви мені скажіть – так – чи ні?

О.Ч.: Ні – я  не підкаблучник, – це однозначно. Втретє я якраз відчув гордість, коли Рівненський льонокомбінат почав давати результати і заробляти на себе.

 Про розум, людей і випадковості

 V: Один із героїв рубрик нашого попереднього номеру сказав, що найсексуальніша прикмета жінки – її розум. І потім це активно обговорювалося – багато хто говорив, що це просто іміджевий момент і насправді з розумними жінками важко. А Вам розумні жінки сексуальні?

О.Ч.: З розумними жінками завжди цікаво. Відповідно, якщо жінка розумна – вона сильна людина. І це є особистість. Мені завжди цікаво мати справу з розумними і сильними людьми незалежно від статі. Взагалі є дві категорії людей: люди, які прагнуть спілкуватися з більш сильними і розумними людьми – від цього вони отримують заряд енергії і прагнення змінюватися; і є категорія людей, які люблять спілкуватися з менш успішними людьми, і так самостверджуються.

 V: Ви себе до якої категорії відносите?

О.Ч.: Мені завжди цікавіше спілкуватися з людьми, які досягли чогось більшого ніж я в своєму житті. З тими, хто є фахівцями своєї справи.

 V: Назвіть, будь ласка, в Рівному – хто це?

О.Ч.: У Рівному я маю мало однодумців, на превеликий жаль. Здебільшого тому, що тут найуспішнішим вважається той, хто більше всіх украв. Це не мій рівень, не моє коло спілкування і вже точно не моя ідологія. Взагалі, крадіжка – це випадковість.

 V: Вдалий збіг обставин?

О.Ч.: Так. Людина, займаючи якусь посаду, маючи доступ до державних або чужих коштів, отримала можливість вкрасти – от і вся історія. Чого тут можна мудрого навчитись? Це не мій рівень і не моя ідеологія. До речі, днями в СІЗО День відкритих дверей, я би радив багатьом політикам, які є в Рівному, відвідати цей заклад – тому що, коли туди потрапляєш, друзів, як правило, немає.

 V: Ви підете?

О.Ч.: Я був там у суботу. Мені зателефонував начальник слідчого ізолятора,  – сказав, що в них відбуває покарання 70 чоловік, до яких взагалі не приходять родичі. Вони не мають одягу, а в СІЗО немає за що їх забезпечити. Я одразу відреагував – подарував їм 70 костюмів, щоб було тепліше. І, дотримуючись тюремних традицій, по пачці сигарет і по плитці шоколаду. Там теж є життя, теж є різні люди: випадкові, не випадкові, держслужбовці, підприємці… Це окреме життя – там варто побувати. Коли носив передачі сину до слідчого ізолятора, перетинався з жінкою, в якої чоловік вже п’ять років сидить там. Тобто, рішення суду немає – а він там сидить. Мало хто знає, що слідчий ізолятор – це дуже суворий режим, де 23 години на добу ти знаходишся у бетонному приміщенні в обмеженому просторі. Там холодно. Одна година прогулянки на добу – перекладина, тенісний стіл і квадратик відкритого неба. Не думаю, що це гуманно – не засуджена людина фактично відбуває покарання.

 V: Ви піддаєтеся емоційним впливам – у Вас бувають депресії? Перепади настрою?

О.Ч.: Не без того. Остання депресія була років вісім тому…У той час я просто не виходив із будинку. І все. Цілий місяць.

 V: З чим це було пов’язано?

О.Ч.: З успішною діяльністю мого підприємства, – воно настільки успішно працювало, що я не знав, чим зайнятись і мене здолала депресія. А потім я знайшов Рівненський льонокомбінат. І життя набуло нового сенсу.

 V: Тобто, успіх може демотивовувати?

О.Ч.: Певним чином так. Не успіх, а остаточно досягнута мета. Тобто, коли підприємство виходить на рівень, на якому вже не потребує моєї уваги, мого втручання. Коли мені створюють перешкоди, влаштовують перевірки на підприємстві – депресій не буває, я в активному бойовому стані. Іноді відчуваю, що мені сумно, коли до мене не приходять, не перевіряють…

Насправді сьогодні займатися виробництвом в Україні надзвичайно складно, і ти постійно повинен бути в тонусі і передбачати наслідки. У нас ненормальне бізнесове середовище.

 Про бізнес-еліту Рівного

 V: Як гадаєте, у нас є феномен сформованої ізольованої бізнес-еліти в місті?

 О.Ч.:  Якщо в тому розумінні, яке сформувалося в голові багатьох людей і про яке я згадував вище – купка злодіїв на посадах, зі статусом, так – вона є. Вона чудово сформована і «вариться» у своєму власному середовищі – вони допомагають одне одному красти і брати хабарі. Але все це сумно насправді. Вони є елітою до того часу, поки при владі. Забери в них крісло – і кожен другий плюватиме їм у спину…

 Я в своєму житті пережив цей етап, коли мені було цікаво спілкуватися  з елітою міста. З тією елітою, яка сьогодні є практично в будь-якому обласному центрі, чи навіть районному. Мені достатньо було один раз прийти, добре всіх вивчити, подивитись на структуру цієї «еліти». Це кліше підходить сьогодні фактично до кожного обласного центру в Україні. У них є свої стосунки, там ціле життя – хто з ким дружить, хто з ким спить, хто як на кого глянув…

 V: Серйозно? І жінок обговорюють?

О.Ч.: Слава Богу, в мене не було такого чоловічого товариства, в якому обговорюють жінок. І сам я цього не розумію. Але знаю, що такі речі бувають – і мені шкода цих чоловіків. Якщо будь-який сексуальний досвід для них – це відкриття, яким хочеться ділитися з навколишніми, то я їм співчуваю.

 V: А є якась межа толерантності – яку ніколи ніхто не переступить, тобто речі, стовідсотково неприпустимі в бізнесі? Табу бізнес-середовища?

 О.Ч.: У бізнес-середовищі є. А серед «еліти», про яку ми почали говорити, такого немає. Кожен готовий переступити через будь-що, щоб залишитися на своїй посаді. Це не просто слова – я бачив таких людей. Хоча, в суспільстві завжди залишається природне тло. Серед ста непорядних посадовців завжди знайдеться два порядних. На сотню, даруйте, дурнів завжди знайдеться два дуже розумних. Такий закон двох відсотків.

 V: Можете назвати імена цих двох відсотків?

 О.Ч.: По-перше, час змінює людей. Але такі люди є. І, дякувати Богу, ці люди бувають більш впливові ніж нейтральні до питань порядності особи. Мабуть, питання не в посаді, а в особистості. Буває часто – що посада велика, а особистість ніяка, або навпаки – особистість велика, а посада незначна. І це різний вплив людей на суспільство. Я бачив міських голів, які керували всією областю. І бачив губернаторів, яких ніхто не поважає, і вони не можуть ухвалити жодного самостійного рішення.

 V: Взагалі в кожного є свій стиль прийняття рішення. У Вас це який? – спонтанність, обдуманий, досвід, імпровізація?

О.Ч.: Я не схильний до спонтанних рішень. Я можу приймати рішення інтуїтивно, але це лише у тому випадку, коли я не бачу іншого шляху, коли в мене недостатньо інформації. Класична схема і мудрий керівник той, який радиться зі своїми підлеглими, вислуховує думку кожного з них, а потім формує свою власну. Рішення потрібно видавати через концентрований збір інформації. Говорять, що інтуїція – це концентрація знань.

 V: Від чого ще окрім роботи отримуєте задоволення?

О.Ч.:  Мені подобається мистецтво, картини. Я не колекціонер у звичному розумінні цього слова. Люблю купувати речі, що чимось відрізняються від маси. Скажімо, художники масово звикли писати ліс, річку, захід сонця, схід сонця…

 V: А Ви любите, коли пишуть обличчя?

О.Ч.: Я люблю, коли пишуть життя. У Рівному є з десяток художників. Але коли я прошу – знайдіть мені когось, хто б зміг за будь-які гроші намалювати картину про виробництво, за будь-які гроші, – таких сміливців, на жаль, не знаходиться. Чому? Не можу зрозуміти.

Ми звикли перекладати свої проблеми на плечі держави – а самостійно їх вирішувати не звикли. Більшість італійських чи французьких художників писали картини на замовлення, і не цуралися цього. Робити треба ті речі, що подобаються людям, на які є попит. А для чого мистецтво? Мистецтво повинно бути для людей. Все повинно бути для людей, в тому числі й одяг.

 V: Ваші побажання читачам «VALIAZH».

О.Ч. …

 V: Добре, вперше мені хочеться переглянути формат рубрики і самій побажати Вам: бажаю, щоб продукти Вашого виробництва ніколи не йшли на одягання армії. Щоб у цьому не було потреби. Не в спортивних костюмах, а в костюмах для армії… І ще бажаю, щоб Вам приносило задоволення ще щось окрім роботи. Бо коли я сказала, що ми не будемо говорити про Вашу роботу і була впевнена, що виведу Вас на іншу площину діалогу – я переоцінила себе… Дозволю собі списати це не на свій непрофесіоналізм, а на Вашу шалену самовіддачу справі.

 О.Ч.: По- іншому не може бути. Не можна займатися улюбленою справою на трішечки, тому що там, за Чорним морем, «на трішечки» не займаються. І в Китаї не займаються. Там не граються. За останніх 10 років, відколи ми купуємо сировину в Туреччині, вони збудували 10 підводних човнів. У них потужна армія. Вони самі виробляють танки, деякі підприємства, що виробляють обладнання для легкої промисловості, пишаються тим, що вони виробляють певні частини для військової техніки. Економіка – це така річ, якою треба займатися, і я хочу цим займатися. Коли політики говорять нашим громадянам: ви дуже розумна, дуже працьовита нація – мені це не подобається! Це не зовсім об’єктивно. Насправді ми не настільки розумні як японці, не настільки працьовиті, як німці. Виходить, що ми розумні і прцьовиті, то в чому ж проблема? А проблема не в політичних фігурах – вона в нас самих. Нам самим потрібно змінюватися і вчитися працювати на себе, з розумом. От такий мій погляд.

 V: Втомлений?

О.Ч: І щасливий.