Півшляху до себе: Анастасія Приходько

Квітень, 2015

В Анастасії Приходько з VALIAZH є таємниця: одне запитання, на яке співачка не стала відповідати. Неграмотне і некоректне. Таємниці зближують? – Ні, зближує магнетизм самодостатності, сила особистості і… душа. Біла душа. Без розводів… І для України велике щастя, що ця душа наділена талантом не мовчати. Говорю зараз не лише про проймаючий спів. Не мовчати – це щось значно більше, аніж просто співати!

V: Настю, кажуть, струни скрипки Паганіні були з жил ворогів і коханок. У вас теж так? З чого ваша душа в пісні?

А: У моїх піснях переплітаються людські долі, тож, можна сказати, що мої пісні, як і моя душа, складаються саме з них. Адже, що може бути багатшим і глибиннішим за людську долю? Пізнавати долю людини – це, напевно, як бути деміургом у пітьмі, який шукає світло. Містично і захоплююче.

V: Те, що ви душею пережили останні події в Україні, очевидно. Вас навіть називали «речницею революції». Кажуть, тільки зараз ми почали бути справжніми українцями. Ви погоджуєтесь?

А.: Безумовно погоджуюсь! Перші промені української свідомості визирнули з-за хмар ментальної загубленості з набуттям Незалежності України. Потім, після Помаранчевої революції, з’явилися вже конкретні риси обличчя української націі, а вже під час і після Революції гідності перед світом постала повноцінна, незламна, велична нація, що згадала своє історичне коріння, усвідомила свою долю в сучасному світі і вже ніколи і нікому не дозволить себе загнати назад, до «совкового» безіндентифікаційного «мой адрес не дом и не улица». У нас є і хата, і вулиця, і країна.

V: Ваше останнє відео називається «Половина пути». Як гадаєте, що зазвичай заважає нам пройти другу половину шляху?

А.: До Революції гідності нам заважала невпевненість у власних силах та невизначеність зі шляхом, яким ми мали йти. Ми постійно заглядали за паркан до сусіда, й намагалися мавпувати усі його починання. Мало того, що цей сусід все робив аби як, він хотів, щоб у нас було ще гірше… А ми робили погану копію і раділи. Тепер цьому настав край. Слава Богу!

V: Сьогодні дуже делікатною темою для наших артистів є концерти в РФ. Для вас, як для переможниці Російської фабрики зірок-7, особливо гострим є це питання. Тим не менш ви обрали позицію для себе, на яку дуже гостро зреагувала російська шоу-бізнесова еліта. Чому так, як гадаєте?

А.: Делікатною ця тема може бути лише для тих артистів, котрі намагаються відсидітись у тихому болоті доки все не уляжеться, аби потім повернутися до концертної діяльності в Росії. Для мене ця тема закрита назавжди. Немає тут ніякої гостроти. Вважаю, що для Росії є лише один шлях, що дозволить цій країні принаймні частково реабілітуватися в очах української нації – публічне, всесвітнє покаяння за прикладом Німеччини, виплата багатомільярдних компенсацій всім, хто так чи інакше постраждав від дій її окупаційно-терористичних військ, та амбіцій її «лідера». А щодо шоу-бізнесової «еліти»… Ця так звана «еліта» діє за принципом: «И вашим и нашим за копеечку спляшем», хто платить і з руки годує – той і музику замовляє. Більшість із цієї «еліти» свого часу підтримували Єльцина, а хтось і Горбачова, Черненка, Андропова, Брєжнєва… Професійні кон’юнктурщики одне слово.

V : Ви висловлювали думку, що дехто з них досі не може пробачити вам, що в пісні «Мамо», яку ви обрали для виконання на Євробаченні 2009 року, де представляли Росію, ви залишили приспів українською і тим самим змусили всю Росію співати українською мовою. Але ж значна частина артистів російської естради – вихідці з України. Як гадаєте, невже це мовне питання може бути таким принциповим для них?

А.: Для Росії мовне питання було завжди принциповим. От тільки завжди в один бік. У бік російської мови. Тільки в Україні за 350 років було 47 різних указів про обмеження чи заборону української мови на поталу російській. А остання спроба притіснити мову на замовлення Кремля у 2012 році так званим законом «Ківалова-Колісниченка» стала одним із цвяхів в труну попередньої «влади». У росіян є одна хвороба, я б її назвала лінгвофобією, тобто вони панічно бояться мов націй, на землях яких вони живуть. Вони не бажають вчити українську, литовську, латвійську, естонську, молдавську… Тому скрізь вимагають якогось там статусу для російської, при цьому не бувши корінним народом в жодній з цих країн. Це відвертий мовний нацизм, до того ж вони хронічно ненавидять всіх, хто в Росії розмовляє своєю мовою, а не російською.

V: Окрема тема для розмови – Йосип Кобзон. Ви навіть запропонували знести його пам’ятник у Донецьку. Не буду просити вас якось прокоментувати ваш особистий конфлікт, скажіть тільки – як гадаєте – от, наприклад, тібетські ламаїсти вважають, що доля і поведінка людин значно залежать від місця народження людини. Ну як можна пояснити феномен Йосипа Кобзона у порівнянні, скажімо, з тим –таки Андрієм Макаревичем, який їздив у зону АТО підтримувати наших хлопців?

А.: Коли ми звільнимо український Донецьк від терористів і окупантів, я б хотіла особисто брати в цьому участь! Щодо місця народження, можу сказати наступне: де народився Кобзон? Правильно, на Донбасі. Певно це особливість регіону – душі,що заблукали… На жаль, саме через ці душі страждають нормальні люди не тільки Донбасу, а й усієї України. Моральна проституція Кобзона помножена на пристосуванство і лизоблюдство всім господарям Кремля протягом останніх 50 років призвела до того, що він як особистість перестав існувати, перетворившись на шиплячий гучномовець у руках чергового сп’янілого від влади «Шарікова». Щодо Андрія Вадимовича Макаревича, то стає зрозумілим і його творчий шлях і політичні та соціальні погляди. Народився в Москві, рок-музикант, філософ, інтелігентна людина. Йому, як і його колегам, не звикати до культурно-мистецького підпілля, тож я не хвилююся за його подальшу долю. Чула, що він може поїхати з Росії – ласкаво просимо до нас! Можете з собою взяти ДДТ, Діану, Арбєніну, Земфіру, БІ-2 та всіх, хто не може жити за тоталітарно-нацистського режиму, що окупував вашу батьківщину, яку ви все одно любите.

V: Одному з комбатів під час концертів на Сході ви подарували свій хрестик з Єрусалиму, правда?

А: Правда. Він був дуже зворушений.

V: Ви людина віруюча, що для вас є головним моральним пріоритетом?

А.: Головним моральним пріоритетом для мене є вірність своїм ідеалам, ідеалам моєї родини, і взагалі для мене пріоритетом є бути такою, якою я є.

V: Настю, нещодавно в соцмережах ви експерементували з образом блондинки. Нам очікувати зміну іміджу Насті Приходько?

А.: Будь-яка жінка за своєю природою схильна до експериментів. При чому не тільки над зовнішністю, а й над долею. У цьому випадку це був експеримент із зовнішністю. Вдалий він був чи ні – судити моїм прихильникам. Якщо скажуть вдалий – все можливо…

V: Костянтин Меладзе сказав, що ви дівчина-стихія, яку неможливо втихомирити. Справді? Навіть не варто намагатись?

А: Просто я дуже чутлива до несправедливості, що коїться навколо мене. Я не буду мовчати знаючи, що хтось несправедливо поводиться з кимось, в тому числі зі мною. Справедливість у особистих та ділових стосунках – це найбільш правильний шлях до порозуміння між людьми. Коли це усвідомить більшість, це можна буде вважати цивілізаційним проривом. Новою сходинкою розвитку людства.

V: А є речі, що можуть зробити вас безпорадною?

А: Я думаю, зрада. Зрада тих, кому найбільше довіряла, в кого вірила, на кого покладалася.

V: Наша маркетолог говорить «Нет вкуса – ходи в черном». Це аж ніяк не про вас – ваша пріоритетно чорна стильова гама – завжди дуже гармонійна, стильна і з характером. Це стан душі – чорний у ваших нарядах?

А.: Вітання маркетологу! Чорний одяг вимагає якнайбільшого догляду, адже на чорному одязі видно навіть найменший бруд чи розвод. Він вимагає прискіпливого ставлення до себе. Так як і білий колір душі. То ж носячи чорний одяг і маючи білу душу, я створюю ідеальний баланс.